Колись, коли Час іще не був поділений на години, дні й роки, він жив у Серці Великої Матері як первісний Пульс. Усе народжувалося у свій час: зорі спалахували, коли дозрівало їхнє Світло; ріки змінювали русло, коли Земля відкривала їм новий шлях; зерно проростало лише тоді, коли зустрічалися тепло, волога і готовність самої Насінини.
У ті часи ніхто не квапив Життя. Небо знало мить сходження Сонця. Дерева знали час цвітіння і час звільнення від листя. Земля знала, коли народжувати Урожай, а коли занурюватися у глибокий відновлювальний Сон.
Та згодом люди почали забувати свій природний Ритм. Вони створили зовнішній час і підкорили йому свої тіла. Вони навчилися поспішати, коли Душа просила тиші, продовжувати, коли Вогонь майже згас, і зупинятися, коли Життя кликало зробити крок. Вони почали збирати недозрілі плоди, засівати виснажену Землю і вимагати від себе безперервного цвітіння.
Так з’явилося Велике Роз’єднання між Часом Світу і Часом Живого Тіла.
І тоді Велика Матір покликала ту, яка могла знову почути Первісний Пульс.
Вона народилася на межі літа й осені, коли повітря ще зберігало тепло Сонця, але Земля вже готувалася приймати Урожай. Її назвали Міреєю, бо від самого народження вона несла у собі знання Міри, Ритму та Темп.
У її Серці звучав невидимий Метроном Життя. Він не відраховував однакових проміжків і не вимагав постійної швидкості. Його Ритм змінювався разом із Диханням, Силою, часом доби, рухом Місяця, станом Землі та глибинними потребами Душі. read more
